Індія. Основний матеріал з теми. Всесвітня історія. 10 клас

ІНДІЯ

НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ ПІСЛЯ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

1. У роки Першої світової війни Велика Британія використовувала матеріальний і людський потенціал Індії. Індійські війська брали участь у боях на Західному фронті, у Месопотамії, Палестині, Єгипті.

2. Зросли прибутки національної буржуазії, яка виконувала воєнні замовлення.

3. Колоніальні власті не сприяли підприємницькій діяльності індійських національних компаній, що спричинило їх незадоволення.

4. Індія залишалася відсталою аграрною країною, в сільському господарстві якої було зайнято 3А» дорослого населення, а в промисловості — лише 1% населення країни. Переважала легка, головним чином текстильна промисловість.

Нелегке життя селян: безземелля, феодальні утиски, кабальні умови оренди, лихварство. Землю обробляли найпримітивнішими знаряддями праці.

В країні часто були неврожайні роки, велика смертність населення від голоду й епідемій. Тільки у 1918 р. загинуло 13 млн осіб.

5. Найвпливовішими партіями Індії були Індійський національний конгрес (ІНК, заснований у 1885 p.), Мусульманська ліга (заснована у 1906 p.), які домагалися самоврядування в межах Британської імперії.

Очолювали боротьбу індійська інтелігенція, національна буржуазія.

6. Індійський національний рух мав дві течії — ліберальну і радикально-націоналістичну.

7. 1919-1922 pp. В Індії відбулися стихійні селянські заворушення, масові страйки охопили Калькутту, Бомбеї, Мадрасаті та інші промислові центри.

Тільки у 1919 р. відбулося близько 100 великих страйків.

8. Британські власті провели реформу управління країною, що дістала назву “індійська конституція” — Закон про управління Індією. При віце-королі Індії створювалися дорадчі органи — Державна та Законодавча ради. їх склад частково призначався колоніальною адміністрацією, частково обирався. У виборах могли брати участь лише представники індійської аристократії і верхівка національної буржуазії (від 1 до 3% індійського населення). Віце-король Індії міг накласти вето на будь-яке рішення. Колоніальні власті мали право заарештовувати й висилати без суду будь-кого, хто підозрювався в антиурядовій діяльності (закон Роулетта).

9. Керівництво революційною боротьбою здійснювала партія національної буржуазії — Індійський національний конгрес (ІНК), лідером якого в той час був видатний діяч Мохандас Ганді. Він закликав народ до протесту проти закону Роулетта.

10. Квітень 1919 р. На заклик ІНК у різних містах Індії робітники і службовці не вийшли на роботу, майстерні закрили, у школах припинилося навчання.

11. Квітень 1919 р. Англійська влада намагалася припинити національно-визвольний рух. У м. Амрітсарі (Північно-Західна Індія) на багатотисячному мітингу було вбито майже 1 тис. осіб, серед них багато жінок і дітей.

12. 1920 р. Індійський національний конгрес проголосив масову кампанію громадянської непокори, яка була організовано припинена у 1921 р.

13. Англійські колоніальні власті скористалися відсутністю єдності серед страйкарів і придушили національно-визвольний рух з великою жорстокістю, використовуючи суди й каральні експедиції проти учасників руху.

14. У період стабілізації (1922-1929 pp.) почався тимчасовий спад загальноіндійського національного руху.

МОХАНДАС КАРАМЧАНД ГАНДІ

(1869-1948)

М. Ганді — найвпливовіший і найавторитетніший політичний лідер народів Індостану, лідер Індійського національного конгресу. За освітою — юрист. У 1893-1914 pp. жив у Південній Африці, а в 1915 р. повернувся до Індії.

Він вважав, що національно-визвольний рух може перемогти ненасильницькими методами: мирними демонстраціями, припиненням роботи в установах адміністрації і англійських підприємствах, припиненням занять у навчальних закладах, відмовою від посад, ухилянням від виборів, бойкотуванням англійських товарів, а пізніше — відмовою від сплати податків.

М. Ганді закликав до бойкотування англійських фабричних тканин, повернутися до ручних прядок і ткацьких верстатів. Домотканий костюм і біла “шапочка Ганді” стали одягом патріотів.

М. Ганді був надзвичайно популярним в Індії, його називали людиною “великої душі”, визнали “святим”. Він був великим патріотом своєї країни, скромним і простим у поводженні, вірним національним звичаям. Проповідував індусько-мусульманську єдність. Був засновником гандизму — вчення, основою якого була “стійкість в істині” і яке стало програмою національно-визвольної боротьби. Гнівно і сміливо викривав жорстокість і свавілля колонізаторів.

Політик, релігійний мислитель, відстоював гуманістичні ідеали, ідеалізував старовину, апелював до релігійних почуттів народних мас. Боровся за суспільство загального благоденства—сарводайю, яке досягається шляхом ненасильницької боротьби.

Під час економічної кризи М. Ганді оголосив програму з 11 пунктів, основні з них такі:

• зменшення поземельного податку на 50%;

• ліквідація урядової соляної монополії;

• ліквідація податку на сіль;

• скасування протекційних тарифів на іноземні текстильні товари;

• звільнення політичних в’язнів;

• скасування таємної поліції.

Уряд відхилив цю програму, але Ганді продовжував боротьбу проти колонізаторів.

КАМПАНІЇ ГРОМАДЯНСЬКОЇ НЕПОКОРИ

1.1920-1921 pp. Перша кампанія громадянської непокори, проголошена Індійським національним конгресом.

2. Світова економічна криза (1929-1933 pp.) негативно позначилася на економіці Індії:

• у роки кризи індійські селяни продавали пшеницю вдвічі, а джут — удвічі-втричі дешевше, ніж раніше;

• населення платило великі податки англійським властям і велику орендну плату поміщикам;

• селяни масово розорялися, втрачали землю, ставали злидарями;

• відбувалося масове звільнення робітників і зниження заробітної плати на 30-40%;

• збанкрутіли дрібні й середні підприємства і торговельні фірми, які поглиналися англійським капіталом та іноземними монополіями;

• робітники страйкували.

У 1928 р. відбувся великий страйк бомбейських текстильників, що тривав півроку. У 1929 р. почалися масові арешти, що викликало незадоволення індійського народу.

3. Початок 1928 р. В Індію прибула комісія британських політичних діячів на чолі з Саймоном для створення проекту нової конституції. Усі індійські політичні організації, крім найбільш реакційних, бойкотували комісію Саймона.

4. 1930 р. За рішенням Індійського національного конгресу було оголошено проведення нової кампанії громадянської непокори під керівництвом М. Ганді.

По всій країні проходили мітинги, збори, демонстрації, на яких народ присягався боротися за незалежність країни. Сигналом до початку кампанії громадянської непокори стало демонстративне порушення в Індії монополії колоніальних властей на добування і продаж солі. Сіль була дуже дорогою і малодоступною для бідняків.

5. 26 січня 1930 р. Проголошено День незалежності Індії. Цей день став національним святом Республіки Індії.

6. Березень 1930 р. М. Ганді в супроводі кількох десятків послідовників вирушив у тритижневий похід до узбережжя Аравійського моря, щоб випарити сіль з морської води. “Соляний похід” широко висвітлювався патріотичною пресою. Він сприяв залученню всіх верств населення до участі в боротьбі проти колонізаторів і зростанню популярності М. Ганді. Колоніальна влада оголосили ІНК поза законом. Майже 60 тис. учасників кампанії непокори було ув’язнено. По всій країні посилилася національно-визвольна боротьба. Розмах і сила руху змусила колоніальну адміністрацію розпочати переговори з лідерами ІНК, які перебували у в’язниці.

7. Березень 1931 р. Була укладена угода, за якою британська влада зобов’язувалася припинити репресії і звільнити політв’язнів, а ІНК оголосив про припинення кампанії громадянської непокори і погодився взяти участь у переговорах у Лондоні. Британський парламент прийняв так званий Вестмінстерський статут про надання британським домініонам суверенітету і створення Британської співдружності. Це надихало ІНК на продовження боротьби.

8.1932 р. Нова кампанія громадянської непокори. ГНК був оголошений поза законом. М. Ганді знову потрапив до в’язниці.

9. 1935 р. Британський парламент затвердив нову конституцію Індії, яка зберігала всю повноту влади в руках колонізаторів, хоча дещо розширювалися права провінцій і зросло число виборців до 12%. Виборчі курії створювалися за релігійною ознакою, що призводило до розпалювання ворожнечі між індусами і мусульманами.

10. 1937 р. В Індії проведено вибори, на яких ІНК здобув більшість у 8 з 10 провінцій і сформував місцеві провінційні уряди.

11. Серед членів ІНК з’явилася група свараджистів — прибічників самоврядування і незалежності Індії.

Висновки:

1. У період між двома світовими війнами посилилася національно-визвольна боротьба індійського народу за свої права. Очолив цю боротьбу Індійський національний конгрес, визнаним лідером якого з 1920 р. був М.Ганді.

Ідеологією національно-визвольного руху став гандизм.

2. Під час кампаній громадянської непокори до національно-визвольної боротьби залучалися мільйони людей.

3. Національно-визвольний рух набирав сили і змушував англійську владу маневрувати, перейти до тактики поступок, поєднувати репресії з конституційними реформами.

Китай. Основний матеріал з теми. Всесвітня історія. 10 клас

КИТАЙ

СТАНОВИЩЕ КРАЇНИ ПІСЛЯ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

1. На початку XX ст. Китай — аграрна, напівфеодальна, напівколоніальна країна.

2. Лише з другої половини XIX ст. в Китаї почала зароджуватися промисловість.

Її розвиток особливо прискорився в роки Першої світової війни. За період з 1913 по 1919 р. кількість підприємств зросла вдвічі.

Із розвитком промисловості формувався китайський робітничий клас, який у 1919 р. нараховував 3 млн чол. Умови праці й побуту робітників були важкими, не існувало ніякого робітничого законодавства.

3. Із розвитком промисловості зміцніли позиції національної буржуазії.

4. Подальшому розвитку національного капіталу в Китаї перешкоджав іноземний капітал:

• існували низькі митні збори на іноземні товари, що ввозилися;

• процвітала нічим не обмежена для іноземців торгівля.

5. На селі панували феодальні відносини.

У сільському господарстві — феодальні утиски, безземелля, лихварство.

6. Існувала політична роздробленість країни. Пекінський уряд був слабким, вся влада в провінціях знаходилася у феодальних диктаторів, які ворогували між собою.

“РУХ 4 ТРАВНЯ” 1919 р. В КИТАЇ

Причини:

1. Політична роздробленість Китаю, слабкість центральної влади, що полегшувало іноземцям експлуатувати Китай.

2. Внутрішня нестабільність, що створювала сприятливий ґрунт для втручання іноземних держав у внутрішні справи Китаю.

3. Незадоволення різних верств населення привілеями, якими користувалися іноземці в Китаї.

Приводом для протесту стали рішення Паризької мирної конференції передати Японії німецькі володіння в китайській провінції Шаньдун, Ціндао з територією, що межувала з ними.

3 травня 1919 р. Студенти організували в, Пекіні 15-тисячну демонстрацію протесту проте рішень Паризької Мирної конференції щодо Китаю.

Демонстрацію розігнали, багатьох учасників арештували.

У відповідь студенти оголосили страйк-бойкот.

До руху приєдналися інтелігенція, робітники, ремісники, середні міські верстви населення та національна буржуазія:

• в країні бойкотувалися японські товари;

• демонстранти вимагали відставки міністрів прояпонської орієнтації;

• загалом відбулося 66 великих страйків, багато з яких мали політичний характер.

Організатором подій 4 травня 1919 р. був М. Да-чжао — професор політичної економії Пекінського університету.

Наслідки “Руху 4 травня”:

1. Китайська делегація в Парижі відмовилася підписати Версальський мирний договір.

2. Уряд змушений був піти на деякі поступки:

• було звільнено заарештованих;

• знято з посад деяких міністрів.

Значення “Руху 4 травня”:

1. Це був перший у Китаї загальнонаціональний антиімперіалістичний виступ народних мас.

2. Він сприяв зростанню політичної свідомості національної буржуазії, прогресивної інтелігенції та народних мас.

3. Цей рух справив неабиякий вплив на згуртування національно-патріотичних сил, розвиток революційної активності інтелігенції та студентства.

4. Сприяв консолідації політичних партій.

5. Розгорнув боротьбу за “нову культуру” — введення в літературу побутової мови, що полегшило оволодіння грамотою широких кіл молоді.

РЕВОЛЮЦІЯ 1925-1927 pp.

Характер революції: національна, демократична, антиімперіалістична, антифеодальна.

Передумови революції

Політичні:

1. Роздробленість Китаю:

• слабкість пекінської влади;

• панування в різних частинах Китаю феодально-мілітаристських режимів.

2. Залежність Китаю від іноземних держав:

• панування у великих містах колоніальних адміністрацій;

• контроль іноземних держав над провідними галузями економіки, зовнішньою торгівлею, фінансами;

• існування колоніальних порядків.

Економічні:

1. Відсталість економіки Китаю.

2. Панування феодального землеволодіння і феодальних пережитків:

• більше половини орної землі знаходилося в руках поміщиків;

• 75% міського населення було безземельним;

• безземельні селяни були змушені орендувати землю в поміщиків на кабальних умовах.

3. Важкі умови життя і праці робітників.

Причини революції:

1. Незадоволення широких народних мас продовженням політики іноземних держав щодо поділу Китаю на сфери впливу.

2. Міжусобна боротьба між різними феодальними угрупованнями і прагнення національного об’єднання Китаю.

3. Незадоволення селянства феодальними порядками в країні.

Завдання революції:

1. Ліквідувати іноземне засилля в Китаї.

2. Ліквідувати нерівноправні договори Китаю з іноземними державами.

3. Знищити північні феодально-диктаторські режими.

4. Здійснити національне об’єднання Китаю, відновлення його суверенітету і створення єдиної демократичної держави.

5. Провести демократизацію країни та важливі соціально-економічні перетворення.

Рушійні сили революції: робітники, ремісники, селяни, міська дрібна буржуазія, національна буржуазія, інтелігенція.

Керівник революції: національна буржуазія.

Особливості революції:

1. Вона проходила в напівколоніальній, напівфеодальній країні.

2. Антиімперіалістичний характер революції сприяв участі в ній національної буржуазії.

3. В Китаї переплелися різні види боротьби:

• боротьба з іноземними державами;

• боротьба різних верств населення за свої права;

• селянська боротьба;

• боротьба різних політичних сил за владу.

4. Був створений єдиний революційний фронт.

Наслідки революції:

1. Революція зазнала поразки.

2. Вона не розв’язала завдань, які стояли перед нею.

3. Зростало протиборство між Гомінданом (Національною партією) і Комуністичною партією Китаю (КПК), відбувся розкол єдиного революційного фронту.

4. Почалася громадянська війна між прихильниками Гоміндану і прихильниками комуністів.

Причини поразки революції:

1. Несприятлива розстановка сил у революції, недостатній рівень і розмах революційного руху народних мас.

2. Відсутність єдності в рядах Гоміндану і КПК.

3. Постійна боротьба за владу між прихильниками Гоміндану і КПК.

4. Допомога іноземних держав у придушенні революції.

5. Виступ проти революції об’єднаних сил іноземних держав, феодалів і великої (компрадорської) буржуазії.

Компрадорська буржуазія — частина буржуазії, діяльність якої була пов’язана з іноземним капіталом.

Гоміндан (Національна партія) представляв інтереси національної буржуазії, був заснований Сунь Ятсеном у 1912 р.

Мета діяльності партії — проголосити республіку і перетворити Китай у могутню національну державу.

У 1919 р. діяльність цієї партії була відновлена Сунь Ятсеном у Шанхаї і вона була перейменована на Національну партію Китаю.

УТВОРЕННЯ ЄДИНОГО РЕВОЛЮЦІЙНОГО ФРОНТУ

Зближення Гоміндану і Комуністичної партії Китаю призвело до утворення єдиного революційного фронту.

1921 р. На нелегальному з’їзді представників марксистських груп і гуртків у Шанхаї було засновано Комуністичну партію Китаю (КПК).

1923 р. Сунь Ятсен очолив революційний уряд, створений на півдні країни у м. Гуанчжоу (Кантоні). Південний Китай став центром масового революційного руху. Сунь Ятсен розпочав створення власної армії.

На прохання революційного уряду на південь Китаю були направлені радянські спеціалісти і техніка. СРСР надавав економічну та військову допомогу: нафтопродукти, гвинтівки, кулемети, боєприпаси тощо. Головним політичним радником Сунь Ятсена став більшовик М. Бородін, а головним військовим радником — видатний радянський воєначальник В. Блюхер, за його допомогою почалося формування Національно-революційної армії(HPА).

Січень 1925 р. Відбувся І Всекитайський з’їзд Гоміндану, на якому було вирішено прийняти комуністів до Гоміндану.

1925 р. Помер Сунь Ятсен і лідером Гоміндану став молодий воєначальник Чан Кайші.

ЧАН КАЙШІ

(1887-1975)

Активний учасник національно-визвольного руху в Китаї. Після смерті Сунь Ятсена (1925 р.) поступово захопив керівництво в Гоміндані і став головнокомандувачем НРА. Він рішуче відмежувався від комуністів, витіснив їх з відповідальних посад в армії, уряді і здійснив державний переворот (квітень 1927 p.).

Спочатку позиції Чан Кайші були слабкі. Реально Гоміндан управляв лише п’ятьма провінціями. Решта території була в руках місцевих генералів, а комуністи під керівництвом Мао Цзедуна розгорнули свої бази в Центральному Китаї.

Чан Кайші зумів домовитися з провінційними лідерами. На кінець 1928 р. було повністю визнано владу Чан Кайші.

РЕВОЛЮЦІЙНІ ПОДІЇ 1925-1927 pp.

Весна 1925 р. По всій країні розгорнувся могутній страйковий рух. Поліція жорстоко розправилася зі страйкарями. У відповідь шанхайські студенти вийшли масовою демонстрацією протесту. Вдавшись до зброї, їх зупинили англійські поліцейські.

Це поклало початок “руху 30 травня”.

30 травня 1925 р. В Шанхаї на знак протесту спалахнуло повстання, яке підтримали робітники, ремісники, дрібна буржуазія, інтелігенція.

Революційний рух переріс у всекитайську революцію.

1 липня 1925 р. Уряд у Гуаньчжоу проголосив себе Національним урядом Китайської республіки.

Весна 1926 р. Лідер правого крила Гоміндану Чан Кайші створив гомінданівський уряд, став головою ЦВК Гоміндану і головнокомандувачем збройних сил.

Позиції комуністів у Гоміндані були послаблені.

Липень 1926 р. Гомінданівські війська (НРА) виступили в похід на північ, щоб об’єднати Китай під владою Національного уряду. План походу розробили радянські спеціалісти на чолі з В. Блюхером.

Кінець 1926 р. Під контролем Національного уряду Китаю перебувало вже 7 провінцій, населення яких становило понад 159 млн осіб.

Лютий - березень 1927 р. НРА зайняла Нанкін і Шанхай.

12 квітня 1927 р. Чан Кайші здійснив у Шанхаї переворот. Він сформував свій Національний уряд, встановив свою владу, влаштував масові розстріли комуністів.

Унаслідок переслідування комуністів їх число зменшилося з 58 до 10 тис. чол.

Відбувся розкол єдиного революційного фронту, зростало протистояння між Гомінданом і комуністами.

ПРОТИБОРСТВО МІЖ ГОМІНДАНОМ І КОМУНІСТАМИ

1 серпня 1927 р. У м. Наньчані 30 тис. солдатів — учасників Північного походу разом з озброєними загонами робітників і селян виступили проти гомінданівських військ. Повстанці зазнали поразки.

Це повстання поклало початок боротьби проти Гоміндану.

Із повсталих частин почалося створення Червоної армії.

КПК взяла курс на збройну боротьбу проти гомінданівського уряду, в країні почалася громадянська війна.

Опорою для комуністів стало селянство. Комуністи обрали тактику партизанської боротьби і створення радянських районів.

До кінця 30-х pp. КПК стала в основному селянською.

1930 р. В 11 провінціях Південного і Центрального Китаю було створено 15 радянських районів.

Листопад 1931 р. Був проголошений центральний робітничо-селянський уряд, головою якого став Мао Цзедун. Чан Кайші активно боровся з комуністами.

1930-1934 pp. Гомінданівські збройні сили здійснили 5 походів у радянські райони, внаслідок яких було розгромлено основні сили Червоної армії та ліквідовано радянські райони.

1934-1936 pp. Партизанські армії під керівництвом Мао Цзедуна перебазувалися до Північного Китаю, де на перетині трьох провінцій — Шеньсі, Ганьсу і Нінся було утворено Особливий прикордонний район, який став базою комуністичного руху.

1937 р. Дві найвпливовіші сили Китаю на деякий час припинили війну між собою і об’єдналися проти спільного ворога — Японії.

МАО ЦЗЕДУН

(1893-1976)

Син сільського багатія. Здобув середню освіту, працював учителем початкової школи. Великий вплив на формування його поглядів мала китайська філософія, особливо конфуціанство, ідеї соціалізму й анархізму.

Йому вдалося захопити керівництво в КПК, зміцнити свій вплив у військових частинах. Займав ворожу позицію щодо Гоміндану та його лідера Чан Кайші.

АГРЕСІЯ ЯПОНІЇ В КИТАЇ

1931 р. Японія окупувала Маньчжурію і створила маріонеткову державу Маньчжоу-го.

Січень 1932 р. Японія зробила спробу захопити Шанхай. Активні дії військ і населення, а також протести США, Великої Британії і Франції примусили японську армію відступити.

1935 р. Японія оволоділа новими районами в Північному Китаї.

1937 р. Японія почала наступ з метою загарбання всього Китаю. Японська агресія зачіпала інтереси не тільки дрібної і національної буржуазії, а й інтелігенції, представників різних буржуазно-поміщицьких угруповань, широких верств населення.

1937 р. Гомінданівське керівництво пішло на припинення громадянської війни та укладення угоди про співробітництво з КПК. Вони об’єдналися проти спільного ворога — Японії.

Висновки:

1. В Китаї був створений Єдиний національний антияпонський фронт.

2. Почалася національно-визвольна боротьба китайського народу проти японських агресорів, що тривала понад 8 років.

Японія. Основний матеріал з теми. Всесвітня історія. 10 клас

ЯПОНІЯ

НАСЛІДКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ ДЛЯ ЯПОНІЇ

У Першій світовій війні Японія виступила на боці Антанти.

1. У роки війни Японія здійснила низку територіальних загарбань у Китаї і Тихому океані.

2. Вашингтонська мирна конференція 1921-1922 pp. проголосила політику “відчинених дверей” і “рівних можливостей” для всіх країн у Китаї, що значно послабило позиції Японії.

3. Під час війни Японія значно потіснила своїх конкурентів на світовому ринку:

• з 1915 по 1918 р. експорт Японії в Європу зріс на 60%,

в Азію — на 125%,

Південну Америку на 60%,

Африку — на 102%;

• перевага експорту над імпортом за роки війни становила 1400 млн ієн;

• золотий запас країни зріс з 350 млн ієн у 1914 р. до 2 млрд ієн у 1919 p.;

• Японія надала позики Англії, Франції, Росії (до жовтня 1917 р.) на суму 500 млн ієн.

4. У перші роки війни економіка Японії розвивалася досить динамічно:

• збільшився валовий національний продукт;

• зріс експорт промислової продукції в країни Південно-Східної Азії;

• зміцніли позиції японського капіталу в Китаї, Кореї та інших країнах;

• в банківській справі домінувала “велика п’ятірка” — концерни “Ясуца”, “Міцуї”, “Міцубісі”, “Сумтгомо”, “Дайпі”.

5. Проте повільно Японія починає втрачати свої позиції на зовнішніх ринках у зв’язку з проникненням на Схід європейських і американських товарів.

6. Перша світова війна призвела до погіршення становища, бідності народних мас:

• зросли податки;

• виросли ціни на предмети першої необхідності;

• погіршилися умови праці.

7. Ускладнилося внутрішньополітичне становище Японії:

• серпень - вересень 1918 р. Відбулися “рисові бунти” — стихійні виступи населення Японії проти зростання цін на основні продукти харчування, що охопили понад 100 млн осіб;

• 1919 р. Відбулися багатотисячні страйки робітників. Робітники почали створювати профспілки (їх нараховувалося понад 100);

• 1919 р. В Кореї (колонії Японії) вибухнуло антияпонське повстання;

• посилилася боротьба селянства, більшість якого була малоземельна і безземельна.

У 1917 р. селянських заворушень було 6, у 1922 р. — З тисячі.

8. 1920-1921 pp. Японію не обійшла світова економічна криза:

• відбулося значне падіння виробництва:

у суднобудуванні — на 88,2%,

у рудній промисловості — на 48%,

машинобудуванні — на 55,9%;

експорт знизився на 40%,

імпорт — на 30%;

• масове безробіття (на кінець 1921 р. армія безробітних нараховувала 1 млн 263 тис. осіб);

• різке падіння цін, особливо на шовк-сирець — основний японський експортний товар;

• криза охопила банківську сферу, що призвело до банкрутства багатьох банків;

• знизився життєвий рівень народних мас;

• посилився робітничий рух (відбувалися страйки робітників металургійних, суднобудівних заводів).

9. Уряд Харі зробив спроби вивести країну з економічних і політичних труднощів шляхом проведення поверхових реформ:

• 1919 р. прийняв Закон про зниження майнового виборчого цензу з 10 до 3 ієн річного прибуткового податку, що призвело до збільшення числа виборців з 1 до 3 млн осіб;

• було проведено реорганізацію колоніальної адміністрації в Кореї і на Тайвані;

• намагався позбавити впливу олігархів і зміцнити роль політичних партій у суспільному житті.

Висновки:

1. Після Першої світової війни посилилися політичні позиції японської буржуазії, про що свідчить прихід до влади уряду Харі (був при владі у 1918-1921 pp.), який був тісно пов’язаний з монополіями.

2. Незважаючи на несприятливу внутрішньополітичну і зовнішньополітичну ситуацію, уряду Харі вдалося стабілізувати економіку, дещо демократизувати суспільство.

3. 1 вересня 1923 р. в Японії відбувся сильний землетрус, який забрав життя 150 тис. осіб. Матеріальні збитки від землетрусу становили 5,5 млрд золотих ієн.

Уряд використав важке становище в країні для посилення репресій проти революційних організацій. Після землетрусу в Японії був запроваджений надзвичайний стан.

4. У 20-х pp. активізували свою діяльність промілітаристські, націоналістичні сили.

МІЛІТАРИЗАЦІЯ КРАЇНИ

1. Після Першої світової війни Японія утвердила за собою статус провідної держави Тихоокеанського регіону.

2. Японія мала значну військово-морську перевагу на Далекому Сході і проводила агресивну зовнішню політику:

• у 4918-1922 pp. вона брала участь в інтервенції проти радянської Росії на Далекому Сході;

• активізувала експансію в Китай;

• намагалася поставити під свій вплив Монголію.

3. В Японії великий вплив мали радикально-шовіністичні кола, які виступали:

• за відродження “духу самурайства”;

• за повернення до агресивної зовнішньої політики;

• проти рішень Вашингтонської конференції 1921- 1922 pp., згідно з якими Японія повернула Китаю захоплені нею у 1914 р. території, трактуючи ці рішення як приниження національної гідності японців.

4. Угруповання “Молоді офіцери”, сформоване з представників радикально налаштованих військових, робило ставку на силу, війну і агресію:

• у 1927 р. вони сприяли приходу до влади генерала Танаки;

• організували серію змов і політичних переворотів;

• домоглися, що зовнішня політика Японії набирала все більш агресивного характеру.

5. 1927 р. Прем’єр-міністр генерал Танака надіслав імператорові Японії меморандум, у якому були розроблені агресивні загарбницькі плани:

• захоплення Північно-Східного і Північного Китаю, Монголії;

• панування Японії в Південно-Східній Азії і в басейні Тихого океану.

Меморандум (від лат. — те, що слід пам’ятати) — один із видів дипломатичного листування з викладенням поглядів уряду в якому-небудь питанні.

6. У 30-х роках економіка Японії була переведена на мілітаристські рейки:

• воєнні витрати забирали 70-80% бюджетних коштів;

• удосконалювалося озброєння;

• посилився ідеологічний вплив на військовослужбовців у націоналістичному дусі, в дусі відданості імператору;

• протягом 1930-1935 pp. збройні сили Японії збільшилися з 250 до 400 тис. чол., у тому числі військово-морський флот із 75 до 100 тис. чол.;

• швидко розвивалася військова промисловість;

• проводилася мобілізація в армію;

• у зв’язку з мілітаризацією країни зростали податки;

• понад 2 тис. фабрик і заводів виконували замовлення військового і військово-морського міністерств;

• до 1936 р. військові замовлення зросли в декілька разів;

• з 1932 по 1936 р. військова промисловість удвічі збільшила свої прибутки;

• у 1931 р. Японія почала серійний випуск важких бомбардувальників.

7. Значно зріс американський експорт в Японію важливих стратегічних матеріалів і стратегічної сировини (у 1937 р. порівняно з 1936 p.):

• нафти — у 1,5 рази,

• залізного лому, міді — у 2,5 рази,

• чавуну і сталі — у 16 разів.

8. Японія почала здійснювати свої загарбницькі плани:

• 1931-1932 pp. Японія окупувала Маньчжурію і створила маріонеткову державу — Маньчжоу-го на чолі з бувшим імператором Китаю Пу, якого скинули під час революції 1911р. Ліга Націй не визнала нової держави;

• 1933 р. Японія на знак протесту вийшла з Ліги Націй, що розв’язало їй руки для нових загарбань;

• 1935 р. Японія направила свої війська в Монголію;

• 1932-1936 pp. Японія окупувала низку китайських провінцій;

• 1936 р. Прихід до влади в Японії правого уряду К. Хірото, що призвело до зближення з фашистською Німеччиною. Уряд висунув свою програму подальшої експансії Японії “Основні принципи національної політики”;

• 1936 р. Японія підписала з Німеччиною Антикомінтернівський пакт;

• 1937 р. Японія почала агресію проти Китаю. Вона захопила Пекін, Таньцзянь та інші великі центри північної частини країни і спрямувала свої війська до центральних провінцій;

• 1938-1939 pp. Зіткнення японської армії з радянськими військами поблизу озера Хасан і в районі Халхін-Гола. Японські війська зазнали поразки.

Висновки:

1. У 30-х роках посилилася мілітаризація держави.

2. Японські монополії збагачувалися на воєнних поставках, їхні прибутки сягали 200-300%.

3. У 30-х роках Японія почала реалізовувати свої загарбницькі плани, здійснюючи агресію проти окремих держав на Далекому Сході.

ДЕМОКРАТИЧНИЙ РУХ

Після Першої світової війни в Японії виникають політичні партії, профспілки, незалежна демократична преса.

1920 р. Виникла Об’єднана ліга профспілок, навколо якої згуртувалося багато профспілкових організацій.

1920-1922 pp. Загальнодемократичне піднесення в країні. Велику роль почали відігравати соціалісти.

1920 р. Організації соціал-демократичного спрямування об’єдналися в Соціалістичну лігу.

1921 р. Уряд розпустив Соціалістичну лігу.

Була створена Японська федерація праці, в якій великий вплив мали ліві сили.

Була створена Партія пробудження народу — перша революційна організація японського робітничого класу.

Видатні японські діячі Сен Катаяма, Токуда, Кіото відвідали Москву.

1922 р. В Японії на базі різноманітних соціалістичних груп виникла Комуністична партія. Вона була заборонена у 1923 р.

1 вересня 1923 р. Японія пережила сильний землетрус, який забрав життя 150 тис. людей. Уряд використав важку ситуацію, яка склалася в країні, для посилення репресій проти революційних організацій. Почалися масові арешти діячів робітничого і селянського руху.

1925 р. Прийнято Закон про загальні вибори. В країні було введено загальне виборче право (тільки для чоловіків) віком від 30-ти років. У законі зберігався ценз осілості (1 рік) та грошова застава 2 тис. ієн за кожного кандидата, що позбавляло робітників і селян можливості голосувати. Також було введено Закон про охорону громадського порядку, який передбачав до 10 років каторги за будь-які антимонархічні або антидержавні дії та ідеї.

30-ті роки. Згортання демократії в Японії.

1936-1937 pp. Вибори до парламенту, які завершилися перемогою демократичних сил. Але опозиційний парламент був розпущений. Були ліквідовані парламентська система і багатопартійність. Почався наступ на демократичні завоювання трудящих.

1940 р. Були розпущені ліберальні партії.

Заборонено діяльність профспілок і демократичних організацій. Створено “Асоціацію допомоги трону”.

Висновки:

1. У післявоєнний час в Японії у складній внутрішньополітичній боротьбі зароджувалися багатопартійність і парламентська система.

2. Учасники демократичного руху були розрізненими і не мали загальнонаціональних центрів,

3. Демократичний рух в Японії перебував у надзвичайно складних умовах, оскільки він переслідувався владою.

4. Наступ на демократію в Японії посилився у 30-х роках, що призвело до ліквідації парламентаризму і багатопартійності.